Два місяці перебування у відрядженні у Гельсінкі, не могло не сказатися на моїй психіці. І хоча Фінляндія - одна з найменш щільно заповнених країн в Європі, люди, не менш як і стіни давили на мене і мій мозок... Хотілося кудись податися, де спокійно, чисто і зелено, де життя рухається але рухається так що ти того і не помічаєш. Дуже важко знайти таке місце в мегаполісі. Та мені пощастило, і моя душа і тіло, здалося, знайшли порятунок. Як виявилося, не обов’язково виїжджати далеко за межі Гельсінкі щоб побачити всю цю красу, віднайти місце для душі можна і не покидаючи міста. Тому, один із своїх днів я вирішив провести на острові Сеурасарі, про який мені розказали місцеві жителі.

Сеурасарі (Seurasaari) - острів на західних околицях міста, де ви можете годинами блукати у лісі, відкриваючи кришталеві озерця і насолоджуватися навколишнім морем на одному з оточуючих скелястих пляжах. До того ж, на острові діє музей народного побуду, в якому я натрапив на безліч різноманітних хатинок представлених з усіх куточків Фінляндії.

Міст,що з’єднує континент з островом. Дістатися до острова можна будь-яким способом. Проте, особисто я вирішив поїхати туди на велосипеді. Повільно рухаючись, щоб не пропустити жодної цікавої місцини я потихеньку діставався кінцевого пункту призначення. Спочатку то було саме місто (Гельсінкі), потім кладовище Hietaniemi, після якого я вже виїхав на пряму до мосту, що з’єднує материк з островом Сеурасарі. От тут то я й залишив свого двоколісного товариша і попрямував пішки. Спочатку на острові був лише парк (1890) і ніяких подальших дій не планувалося щодо його розвитку, а дістатися туди можна було лише на човні. Проте не так склалось як гадалось! Сьогодні це не просто острів з парком, а ціла знахідка для туриста, та й для звичайного жителя Гельсінкі, який став доступним місцем завдяки збудованому мосту.

Оскільки карти острова зі мною не було , і куди іти і на що дивитися я уявлення не мав, тому просто попрямував за годинниковою стрілкою, кругом по береговій лінії. З ліва море, з права - ліс. Здавалося б нічого цікавого, але…фішка в тому, що все цікаве було в середині. Маленькі дерев’яні фінські будиночки в самому лісі, з витоптаними стежками, та неймовірно великою кількістю кисню, заманили і мене в ці нетрі.

Продовжуючи свою прогулянку островом, я досяг його кінцевої південної точки: з невеличкими скелястими пляжами, чорним як ніч морем та темними мов тінь водоростями. Людей в цьому місці дуже мало, практично немає. Спокій. Тиша. Безмежна тиша. Здавалося б яку не здатний порушити ніхто, крім тієї сили-силенної птахів, що періодично влаштовують тут собі зібрання.

На моє щастя погода була просто пречудовою, що є досить рідкісним явищем для цих країв. Щоб зняти з себе приємну втому і набратися сил на дорогу назад, я вирішив скупатися в озері, правда, вода була трохи за холодною.

Дорога назад не втратила своєї цікавості в моїх очах.

От сфотографував пару білок, вони до речі не такі полохливі як наші, спокійно підходять до туристів, чекаючи мабуть на якісь гостинці:) .

Знову ж по дорозі натрапив на ще декілька дерев’яних будівель, фінську баню (шкода що вже вечоріло, так і не вдалось там побувати), все це належить музею під відкритим небом, що організований на острові. Спокій лісу, відсутність шуму та лагідне щебетання птиць майже створили ілюзію покинутого місця, але не надовго, - поки я не повернувся до міста знову :)