Лхаса, духовний центр Тибету... Колишня резиденція Далай Лами - зараз пустинний музей і ізольована від старої частини Тибету міста, яку оточує вулиця Бакхор – серце Тибетського буддизму в центрі з храмом Jokhang. Протягом мого візиту, я зупинилась у невеличкому пансіоні, в декількох хвилинах ходьби від Бакхор кора. До речі це не перший мій візит до Лхаси, і зрозуміло, що на цій вулиці я бувала не раз, проте, зазначу, що навіть і цього разу все для мене було новим і невідомим. Кожного разу, я відкривала щось новеньке для себе, чого не бачила раніше. Блукати маленькими вуличками, не те що пропоную, а раджу зробити це негайно, як тільки прибудете в місто, адже саме там вирує життя і справжній тибетський дух.

І навіть не намагайтеся брати із собою карту, бо по-перше, ви нічого там не зрозумієте, а по-друге, можете ще більше заблукати, ну і потупившись в цей буклет, ви так і не помітите справжньої краси, упустите всі моменти. Просто ідіть, не знаєте – запитуйте, вам обов’язково підкажуть (це ж вам не Москва, хто був той зрозуміє :)

Блукаючи вулицями, я вирішила відвідати жіночий монастир Ani Tsang Khung, але не мала і уявлення як до нього дійти. На щастя мені трапилася жінка, яка мені і допомогла. Вона погано знала англійську, тому я тільки запитала про Ani Gompa і та одразу ж все зрозуміла і показала слідувати за нею. І от я в монастирі… невеличке подвір’я, чисте, охайне, з жовтими будиночками. Помітивши чужих, черниці одразу ж всі заметушилися, але то було ненадовго…я собі почала ходити по подвір’ю, роздивлятися все довкола, спостерігала за тим чим займаються люди-божі. Одні копалися в клумбах з квітами, інші сиділи щось писали, ще хтось прав прямо на вулиці. І хоча монастир знаходиться на досить таки людній вулиці, де шум і гам, туристи, фото сесії і все інше, зайшовши сюди, потрапляєш в інший вимір, де настільки тихо та спокійно, що іноді це просто починає лякати. Маленькі келії монахинь, чистота, квіти та розмальовані стіни – так виглядає цей оазис миру.

Трохи поблукавши подвір’ям, до мене підійшла черниця і запитала чи купила я квиток в храм (вхід виявився по квиткам, купити який можна було або біля входу в монастир або у самих же черниць). До речі ця черниця дуже добре розмовляла англійською мовою, як вона потім вже мені розповіла, що родилась і виросла в монастирі, але відвідувала школу в Лхасі, там і вивчила мову. Наша з нею розмова затягнулася на добрих пів години, біля нас вже зібралась купка і інших черниць, які ніколи не бачили іноземців західного типу. Стояли із широко відкритими очима і уважно слухали нашу розмову. Хоч нічого і не розуміли…їм потім перекладала та з якою я безпосередньо спілкувалася. А і ще, черниці в місто не виходять, вони живуть при монастирі, я була першим іноземцем із Заходу, що відвідала їх місце. Тому до мене вони виявили неабияку цікавість, навіть почастували своїм хлібом та чаєм. В храмі. Після розмови з черницею і купівлі квитка в храм, я нарешті туди добралася. І так храм…самий звичайний буддійський який ви тільки можете уявити. Маленький, тому дивитися майже не було на що. Але…зачарувала та велика кількість монахинь, що там навколішки молилися…і як вони тільки там помістилися?! От це мене і зачарувало, синхронна молитва, на невідомій мені мові. Так можна і в транс впасти :). Вийшовши на вулицю, я підійшла до тієї ж черниці і запитала її як часто і скільки разів на день моляться монахи. Вона розповіла, що під час якогось фестивалю Сага Dawa, черницям не дозволяється ні з ким розмовляти, вони мають прокидатися о 4-й ранку і йти молитися, іноді не приходять навіть пообідати, і так триває декілька днів. Особисто вона і ще декілька черниць, котрих я бачила на подвір’ї, ще молоді для того щоб брати участь в молитві, тому вони господарюють, поки старші моляться. Я подякувала черницям і попрямувала далі в лабіринт Тибетських вуличок, збагачуючись духовно та шукаючи нових вражень.